|
Богдан РОМАНЕНЧУК
 Коломия, невелике, але стародавнє провінційне містечко, колись "столиця" сільської промисловості, не була багата на культурних діячів, зокрема письменників та поетів, та й Коломийська земля небагато видала із себе літературних сил, які б збагачували українську літературу, та все таки в певному часі вона грала в українському літературному життю певну роль, якої зовсім ігнорувати не можна. І про це хочемо тут бодай коротко розказати, "щоби слава не пропала".
У видавничій ділянці Коломия в певному часі була більше продуктивна, ніж будь-яке інше провінційне містечко, хоч, може, в не зовсім корисному сенсі, бо в певному часі Коломия була, головною в другій половині 19-го сторіччя, осередком москвофільства, а суспільно-політично була тереном соціялістичного радикального руху, який ширив соціялістичні ідеї і стояв на клясових, зокрема протиклерикальних і певною мірою проти-церковних позиціях, хоч, ніде правди діти, зробив і дещо добре для українського селянства, яке було бідне, темне, несвідоме й нехтоване з усіх сторін, а радикальний рух причинився до його соціяльного освідомлення, а якоюсь мірою і національного, хоч, з другого боку, воював з духовенством із шкодою для духовенства і релігії, а також з народовецьким рухом. Звідси й походить те явище, що духовенство довгий час та ще й донедавна неґативно ставилося до Івана Франка, який був одним із засновників радикального руху, хоч він сам ніде й ніколи не виступав проти Церкви, а згодом і зовсім відійшов від того руху. Франкові йшло головне про те, щоб зрушити й освідомити селянство, яким народовецько-клерикальна партія замало і заслабо цікавилася, тому Франко критикував одних і других в особах їх тодішніх провідників. Але це вже інша тема, а нас тут цікавить головне літературний рух у Коломиї та Коломийщині в другій половині 19-го і першій половині 20-го ст., бо в тому часі навіть провінційна Коломия була столицею хай тільки частини країни — Покуття, а також Гуцульщини і грала певну ролю в літературно-театральному й літературно-видавничому житті, починаючи з 1848 до 1939 року.
Першим літературним, а радше літературно-театральним діячем у Коломиї був парох української католицької церкви о. Іван Озаркевич (1794-1854), який організував там першу театральну виставу і заснував театральний гурток, що ставив на сцені перероблену "Наталку Полтавку" І.Котляревського під зміненим заголовком "Дівка" (пізніше Анничка) на відданю або на милуваню нема силуваня". Зміна імени героїні мотивована була тим, що ім'я Наталка в Галичині було мало знане і непопулярне, а автор перерібки хотів дати своїй публіці щось наче своє, місцеве, тому й пристосував і твір Котляревського до місцевих обставин і навіть Полтаву замінив Коломиєю й переробив деякі пісні, як, наприклад:
Видно шляхи коломийські,
Славну околицю,
Пошануйте сиротину,
Бідную дівицю.
Перероблені були також інші пісні або замінені місцевими; якщо їх не можна було переробити. Ціллю переробок було його бажання дати своїй публіці такі твори, які вона сприймала б як свої. Між іншим, то не був винахід перероблювача, на той час то було звичайним явищем, майже нормою, а навіть вимогою надавати перерібкам самобутньої форми і звучання. Такі перерібки, як дехто казав, сприяли появі оригінальних п'єс, може, не таких досконалих, як перероблювані, але все таки спонукували аматорів пробувати свого пера, таких як С.Петрусевич, що написав п'єсу "Муж старий, жінка молода" або Рудольф Мох, що виступив з п'єсами "Справа в селі Клекотин" і "Терпен — спасен" чи такого віршороба, як Іван Наумович з його "Бандуристом".
Пізніше Іван Франко писав про І. Озаркевича дуже прихильну рецензію, мовляв, "Сей о. Озаркевич був чоловік незвичайний, натура артистична, повна енергії і неясних поривів до чогось вищого, кращого, ніж те тісне та сіре життя, яким жило руське духовенство за панщини. Рік 1848 оживив його незвичайно. Не знаємо, — писав далі Франко, — як і звідки йому дісталися в руки твори українських писателів Котляревського, Квітки, Писаревського. Досить, що вони запалили його охотою устроїти театральні вистави в Коломиї".
Згадана комедіо-опера вперше була виставлена на сцені в Коломиї у травні 1848 р. і ще того самого року була надрукована окремо латинкою в Чернівцях і тим самим була першою книжкою в Коломиї місцевого автора.
Подробиці тієї вистави та інших і їх поширення належить до іншої статті про театр у Коломиї, а тут нас цікавить перш за все діяльність о. Озаркевича як вияв його участи в українському літературному процесі того часу, тим більше, що він не обмежився до однієї перерібки і переробив ще дві інші — "Сватання на Гончарівці" , Григорія Квітки - "Сватання або жених навіжений" і "Купала на Івана" С. Писаревського - "Весілє або над цигана Шмагайла нема розумнішого" і врешті комедію Котляревського "Москаль чарівник" - "Жовнір чарівник". За деякими вістками він начебто почав був писати оригінальну комедію "Опришки в Карпатах", але чи він її написав, невідомо, бо тільки перша сцена збереглася в його сина, також о. Івана, пароха в Болехові.
Окрім згаданих перерібок українських авторів о. Озаркевич переклав і переробив з німецької мови алегорію "Дари предков" на день рождества Єго Величества Франц Йосифа І на взор Мегерлє", що надрукована була в 1850 р. в Чернівцях, а в 1851 р. передрукована у віденському "Вістнику". В 1850 р. в тому ж віденському "Вістнику" надруковане було його "Слово до воинов австрійських князя Парма ландверов баталіону І повернувших з брани угорской до Коломиї на дні 16 януарія 1850 произнесено" (ч. 126) і таке ж "Слово до четвертого баталіона Парма отходящего на Буковину" (ч. 126). Між іншим, окремої збірки "Стихотворенія", про яку згадує ЕУ, ніде в бібліографії не занотовано, можливо, що вона не була друкована й залишилася в рукописі, але тоді син його напевно був би її опублікував в такій чи іншій формі. Так само занотовані в ЕУ "Басни Езопа" в бібліографії, єдиній на той час, І. Левицького невідомі. Натомість надруковані були посмертно в коломийській газеті "Голос народний" в 1867 р. два його вірші "Материнская болизнь" і "Молитва Руси", можливо, передані до друку його сином, який, правдоподібно, подав до "Руской читанки" О. Партацького (ч. 2, 1871) переклад або перерібку "Поворот батька", после Міцкевича". І ще два стихотворенія надруковані були у збірнику Б. Дідицького "Зоря галицкая ко Альбум на год. 1860" п.з. "Молитва" (ст. 69-70) та "Слези" (ст. 71-72). Вірш Молитва" надрукований був також у "Читанці рускій" ч. II того ж Б. Дідицького.
З цього виходить, що о. Озаркевич не обмежився до самих перерібок п'єс інших авторів, але виявлявся і віршами, хоч вони не всі були надруковані за його життя, деякі, можливо, передав до друку його син.
Рівночасно з о. Озаркевичем виступав у літературі інший коломийський священик о. Лука Данкевич (1791-1866), що писав вірші й байки під песевдонімом Лука або Лука з Ракова. Він був три роки старший від свого пароха і жив довше. Писав досить багато і друкувався в багатьох періодиках, календарях, читанках, як "Вінок русинам на обжинки" (1847), "Новини" (1849), "Зоря галицкая" (1851), "Перемишлянин" (1851), "Слово" (1863), "Вістник" (1865), "Галичанин" (1862), "Неділя" (1865) та ін. Його вірші й байки мусіли бути тоді дуже популярні, коли їх передруковували і після його смерти в читанках. З його байок можемо згадати тільки заголовки, бо самі інки нам недоступні, напр. "Вихор і буря", "Жаби та місяць", "Осел і кінь", "Огень і вода", "Старий щупак і рибки", "Язик і меч", "Сорока і хлопак", "Заєць лисом", "Мудрий бик", "Пес і котик", "Муж і жена", "Пчола і муха" та багато інших. Бравши до уваги його перші друковані байки, можна сказати, що він був першим байкарем в українській літературі, бо перші байки Леоніда Глібова появилися в друку аж у 1853 р., а Луки з Ракова були вже друковані в 1847 р. Цікаво відзначити його коломийський патріотизм, коломийському "місяцеслові" (календарі) "Покутянин" за 1866 рік надрукований був його вірш "Нема, як наша Коломия" (ч. 58-59).
Ще за життя о. Луки, в 1865 р. в Коломиї почала виходити "часопись літературно-політична с прилученієм части господарской", "Голос народний", двотижневик, за редакцією "старорусина" Михайла Білоуса в його власній друкарні, яку він відкрив два роки раніше, в 1863 р. Сам факт, що в Коломиї відкрилася друкарня, давав надії, що й літературний рух пожвавиться, бо де друкарня, там і книжки, і газети, і журнали. В дійсності так і було, але не в тому дусі, в якому почалося відродження української літератури в Галичині, цебто в дусі "Руської трійці" і "Русалки Дністрової".
Засновник і власник першої друкарні в Коломиї Михайло Білоус був "твердим русином" цебто москвофілом, а москвофільство в другій половині 19-го стол. дуже було поширене в Галичині, навіть один член "Руської трійці" Яків Головацький пішов у москвофіли, зневірившись у світлі ідеали Маркіяна Шашкевича.
Вже на самому початку було видно характер двотижневика, в якому виступали головно "тверді русини", як закарпатський Олександер Духнович, Орест Авдиковський, всюдисущий Дмитро Вінцковський, Богдан Пюрко-Білокерницький, Северин Малецький, а навіть сам о. Озаркевич та Лука Данкевич, хоч обидва останні не були москвофілами, але в тому часі між "твердими" й нетвердими русинами не було такої різниці, як пізніше, тому одні й другі друкувалися всуміш. Лука з Ракова надрукував там усього дві байки "Завіщаніє" і "Мольба до св. отцяНиколая года 1865," а о. Озаркевич вже не жив, але, мабуть, його син передав до друку дещо з батькової спадщини "Осліпленіє Василька, князя Теребовельського 1097 р." та згадуваний уже "Уривок з рукописи сочиненія п.з. "Владимір Великій, князь руский" (ч. 20).
Найбільше в першому річнику цієї "часописи" було творів Дмитра Вінцковського та Б. Пюрка-Білокерницького. Вінцковський містив там свої "стихотворенія" й "раскази" (повість "Вдовин син з недавніх часів" і байки. З інших авторів можна згадати Амврозія Шанковського ( "Бурсак коломийський"; образок з наших сторон, після німецького) та Северина Малецького (вірші).
В дальших річниках бачимо, крім попередніх авторів, ще таких відомих у тих часах письменників, як Данило Млака (Воробкевич), Й. Марков, Сильвестер Метеля, Исидор из над Теребовлі. Деякі числа цього двотижневика були конфісковані, тому редакція заповіла після конфіскати, що на майбутнє виключає політичний відділ, а "часопись" залишається лише літературною газеткою. Крім того, погано було і з передплатою, бо на тій гол не вписалось достаточноє число передплатителей". Це, мабуть, і тичиною, що на другий рік, 1869, "Голос народний уже не виходив. Але гого самого року (1869) почав появлятися в Коломиї "сатирическо-июжгическій і юмористическій журнал "Кропило", теж двотижневик, якого редактором був якийсь Николай Журавський (1-4), потім - Федусевич, а власником був Юрій Мороз, але "Кропило" на 6-му числі - - утратилось".
Протягом двох років Коломия не мала ніякого періодичного літературного чи іншого часопису, але Білоус не спочивав і в 1871 р. почав видавати газету для народу "Руская рада", двотижневик, а його головним видавничником був Іван Наумович. То була газета, друкована частинно кирилицею з кількома зовсім новими й маловідомими авторами. Головним автором був очевидно сам Наумович, дуже плідний графоман, який виступав у кожному числі газети, але друкувався, крім того, в усіх майже періодичних і неперіодичних виданнях у Галичині.
Другим частим автором "Руської ради" був Ісидор Пасічинський, також всюдисущий автор у різних виданнях (псевдо: Бойко, Бойко Сидор та ін.).
Іван Наумович (1826-1891) був католицьким священиком, працював девять років у цій газеті (1871-1880), а крім того, видавав місячник "Наука", "письмо місячноє для читающих міщан і селян". Там друкувалися спочатку "сочиненія" самого Наумовича. Видавцем і відповідальним редактором був якийсь Теодор Дроздовський. Перші чотири випуски появлялися окремими книжками, а з п'ятого вип. журнал виходив періодично як журнал з віршами й оповіданнями та різними статтями. Серед авторів натрапляємо там таких віршунів, як Семен Кузик, Степан Підляшецький "Записки старого руского священика", байки, статті "исторического лержанія" й ін.), Іван Остапів, І. Посацький, Д. Третяк, Василь Залозецький, Данило Тимчук, Теодор Гаврилюк, Іван Гушалевич та ін.
У 1881 р. Наумович покинув "Рускую раду" і з "Наукою" переїхав до Львова. В Коломиї він був дуже плідний, писав не тільки вірші й оповідання, іде й багато статтей на господарські теми. В 1861-1866 рр. він був послом до галицького сейму (від москвофілів), а в рр. 1873-79 був послом до віденського ларляменту. Він був також засновником "Общества ім. Качковського", а в всі перебування в Коломиї ширив москвофільство, але й був засновником першого пасічницького т-ва в Коломиї (1868). За ширення православ'я був суджений на 8 місяців в'язниці, а за ширення схизми був відлучений від католицької Церкви і писав відклик до Папи Льва XIII в 1883 р. У 1884 р. вийшов з в'язниці і поїхав на Україну і через два роки став православним священиком у Києві. Про збагачення української літератури Наумовичем нема що багато говорити, він писав багато, але в той час і мало путнього, більшу вартість мають його господарські писання, але дещо з його творів, може, і історик літератури з історичного обов'язку, як, нпр., комедію в трьох ч. "Гриць Мазниця або муж заманений", переклад з Мольєра (1849), комедія "3німчений Юрко" (1872), повісті "Луць Заливайко" (1872), "Настуня" (18" -"Добра Настя" (1884), "Псалтирник" (1884), "Син роду" (1885). Майже всі твори були видані або перевидані в Коломиї, а обидві комедії ще на початку 20-го ст. сільські театральні гуртки ставили на сцені. Але в літературному процесі навіть у Коломиї вони непомітні.
До цієї групи "твердих русинів" належав теж Михайлів брат Теодор Білоус, також письменник. Був короткий час директором Коломийськеої гімназії (польсько-німецької з 1861 р.) потім був послом до галицького сейму (1861-67, 1870-72). Писав стихотворення ("Буря", "До любки", "До Русалки Дніпрової", "Львов'янка", "Плач руской матері...". Пісня відіжджаючог: і чужину" (1852), "Сіверная любов", повість за Клявреном (1852), "Гарная Момица Марта Краснолица"; повість з часів болгарської боротьби за незалежність" (1878), "Грицько Вардин Мочиморда или на погибель пиякам", правдива повість з життя одного пияка (1880).
Більшу вартість мають його історичні дослідження, як "Родина князів Острозьких, оборонців південно-західної Руси", що друкувалися у "Слові" Площанського і с-ки у Львові. Теодор друкувався головно в коломийських періодиках свого брата, який, правду казавши, не мав великого успіху (фінансового), бо не мав досить передплатників ані авторів, гідних уваги, які причинилися б до пожвавлення літератури, ані врешті не мав досить хисту розвинути видавництво, тим більше, що й мова його газет не заохочувала до читання й передплати, хоч, ніде правди діти, збаламучених москвофільством людей в тому часі було в Галичині, зокрема в Коломийщині, чимало, між ними великий відсоток українських католицьких священиків, знизу вгору.
Помимо неуспіхів, Білоус не вгавав і після "Голосу народного" почав видавати в 1878 р. нове "письмо для науки і забави" "Весна", яке разом з ним редагував Ісидор Трембицький (1847-1924), родом із Станиславова, за студіями правник (студіював у Чернівецькому університеті), а за голосом серця актор, що працював в театрі "Руської бесіди" у Львові. Після розпад} львівського театру "Руської бесіди", деякі актори опинилися на провінції, а Трембицький заблукався до Коломиї і відновив театральне життя, яке після смерти о. Озаркевича було завмерло. Трембицький був не лише редактором двотижневика, але й театральним діячем, що відновив театральний гурток, писав п'єси і ставив театральні вистави. До двотижневика "Весна" він притягнув більше цікавих авторів, хоч і вона виходила недовго, всього три роки (1878-1880). В ній брали участь, в І річнику, такі автори, як Данило Млака (Воробкевич) Ісидор Пасічинський, Дмитро Вінцковський, І. Озаркевич, Кесар Білиловський, Василь Золозецький, Філярет Міськевич, А.Яблоновський і сам Трембицький, який там надрукував свою п'єсу "Облога Плевни"; образ воєнний в 3-х актах з прологом" (окремою книжечкою в 1879).
Другий річник "Весни" вийшов під зміненим підзаголовком — письмо для словесности, науки й забави (зам. політики). Від 13-го числа Трембицький підписував "письмо" як "издатель и редактор", значить, усамостійнився. але й він довго не втримав газети, і вона по трьох роках перестала появлятися. В другому річнику, крім попередньо" згаданих авторів, виступали ще такі, як Осип Марков, Дмитро Третяк, Кесар Білиловський (надрукував драму "Катерина"), Трембицький — комедію "На св. Андрея", а Янковський — народну штуку зі співами "Сатана".
В III річнику участь брали Володимир Масляк, Дмитро із Остри, Сидор з Покуття, Петро Том'юк, Клим з-над Прута. Трембицький надрукував у третьому річнику комедію "Огонь і вода" у співавторстві з Ігнатом Яросевичем і свою власну одноактівку "Пріма Апріліс" (окремо в 1880).
У 1881 р. "Весна вже не виходила", але замість неї Трембицький почав видавати "ілюстроване двонедільне письмо" "Пріятель дітей", зразу місячно, а потім двотижнево, із своїми прозовими творами, як "Дві несподіванки", "Коляда", "Любіть родичей". В цій газеті друкувались ті самі автори, що й у "Весні". Крім того, Трембицький був активний, як уже згадано, і в театральній ділянці — він відновив театральні вистави і заснував театральне т-во ім. Григорія Квітки.
 Дивним збігом обставин до коломийських письменників якоюсь мірою належить Іван Франко, який побував короткий час у Коломиї, де й написав кілька творів. То була неприємна пригода Франка з польсько-австрійською поліцією, яка вмішала його до кримінальної справи, про яку він нічого й не знав і нічого з нею не мав спільного. Справа в тому, що на початку березня 1880 р. І. Франко вибрався був зі Львова до Березова біля Коломиї, до Кирила Ґеника, якому мав помогти готуватися до іспиту зрілости. Подорозі він зупинився в містечку Яблонові, і там його поліція притримала разом з Геником, підозріваючи в соціялістичній агітації, а тому що він не мав паспорту, поліція відставила його до окружного суду в Коломиї, де він просидів три місяці в тюрмі. Але іншою причиною арешту Франка був замах соціялістичних діячів на війта в селі Москалівці, з яким І. Франко теж не мав -чого спільного, але тому що арештовані у зв'язку з цим замахом селяни визнавалися до соціялізму, то Франка як соціяліста, що два роки раніше пів за соціялізм, зв'язали з тим замахом і селянами і тримали у слідчій в'язниці цілих три місяці найкращої пори року — березень-квітень-травень в жахливих тюремних умовинах серед злодіїв, убивників та різних чинців. То була, як він сам казав, страшна яма, саме дно суспільства, яке він дуже прикро переживав. В тій ямі він і написав оповідання "На дні", в йому описав те, що бачив і переживав. Крім того він написав там ще й кілька циклів віршів, як "Вічний революціонер" (Дух, що тіло рве до бою"), що поруч "Каменярів" став символом його творчости, "Скорбні пісні", "Думі пролетарія", "Веснянки" та ще деякі.
Пізніше, по звільненні з арешту, коли суд ніякої провини йому не міг доказати, і по дальших клопотах з поліцією, яка гнала його пішки з Коломиї аж до Нагуєвич, Франко, діставши собі потрібні документи в Дрогобичі, поїхав знову до Березова, де відпочивав і написав інше оповідання, "На вершку", про молодих польських шляхтичів, які, виховані у псевдоаристократичному дусі, в атмосфері духовної порожнечі, скотилися з вершків на саме дно суспільства. Натомість у попередньому оповіданні Франко показав людей морально скалічених, позбавлених людських прав, але головний герой, що опинився на дні суспільства, не піддавався і пробував з людей-тварин зробити знову людей, хоч через те згинув з руки звироднілого спів'язня.
Два оповідання й кілька віршів, написаних у Коломиї, не роблять ще Франка коломийським письменником, ті твори були лише дрібним епізодом у його багатющій творчості, але Коломия має право гордитись, що цей велетень української літератури й науки залишив у ній слід свого перебування. Йому було тоді 24 роки, і його творчість тоді почала розвиватись на всю силу. Написаний у в'язниці вірш "Вічний революціонер" є виявом його незламного духа протягом усього його життя. І той "дух, що тіло рве до бою" надихав не одне покоління українських патріотів до одвертої і впертої боротьби за незалежність свою і свого народу.
У 80-х і 90-х роках літературне життя в Коломиї послабло, але не вичерпалося. Пізніше появився цілий ряд письменників, що жили й працювали в Коломиї, одні довше, інші коротше, і вели далі літературний процес та збагачували українську літературу своїми творами, писаними й друкованими здебільша в Коломиї або й деінде. До них належать Андрій Чайковський, Дмитро Николишин, Мелетій Кічура, Іван Зубенко, Антон Крушельницький, Ірина Вільде та інші.
 Андрій Чайковський (1857-1935) походив із Самбора, з ходачкової шляхти, і був майже однолітком Івана Франка, один рік від нього молодший, але як письменник, він був цілих 17 років молодший, бо почав писати і друкуватися аж у 1892 р" а Франкові перші твори появилися в 1875 р. Чайковський був адвокатом і про літературну творчість ніколи й не думав, але трапилось, що він надрукував у "Ділі" свої нариси-спомини із свого військового перебування в Боснії в часі боснійсько-герцеґовинського повстання п.з. "Спомини з-перед десяти літ" (1892-93), а Франко їх пильно читав і заохочував автора не кидати пера і писати далі, бо бачив у тих споминах літературні вартості. Так само прихильно висловився про спомини письменник Осип Маковей, і з того часу, як казав сам автор, "літературний бакциль" засів у його душі, і він уже не переставав писати й до самої смерти не випускав з рук пера.
Найбільше творів написав він у Коломиї, де поселився в 1919 р. В рідному Самборі він закінчив, після правничих студій, судову практику і після адвокатського іспиту, здобув звання оборонця в карних справах й відкрив адвокатську канцелярію в Бережанах в 1892 р. Але після першої світової війни і наших визвольних змагань, в яких брав участь, вирішив переселитися до Коломиї й вести там адвокатську практику.
Починаючи з 1920 р., в Коломиї появилися такі його твори, як "Оповідання" (1920), "Віддячився" (1922), "На уходах" (1921,1925), "За сестрою" (1922, 1924, 1928), "Олексій Корнієнко" (1924), "Побратими" (1927), "Три казки діда Охрима" (1927), "Автократ" (1929), "Четверта заповідь" (1930), "За чужі гріхи" (1931), "Чар зілля" (1932), "До слави" (1932). Інші твори, писані в тих же роках (1919-1935), друкувалися в інших видавництвах— у Львові, Станиславові й Тернополі. За коломийський період він видав 32 книжки, деякі кількома виданнями.
Всі твори Чайковського можна поділити за тематикою на три групи — з життя ходачкової шляхти, з судово-адвокатської практики і про козацтво, яким він захоплювався найбільше, бо читав про козаччину різні твори, українські й чужі, зокрема польські твори свого однойменника Михайла Чайковського, українського походження козакофіла, а також "Оґнєм і мечем" Генрика Сєнкевіча, і тоді вирішив, що "нам треба конечно щось такого на паралізування антиукраїнської отруї сєнкевичівської".
До писання він узявся аж після докладних історичних студій козаччини. Найбільший вплив мали на нього історичні праці Михайла Грушевського, але й Іван Котляревський мав на нього певний вплив — він прочитав його .Енеїду" і написав на тій основі оповідання "За сестрою" (1907), яке дуже подобалось читатачам і потрапило у список шкільної лектури, а успіх цього оповідання заохотив його писати більше на ці теми. В одному листі він писав: . Я вирішив собі писати про таке, що молоді припадає до душі, про те, чого ;: оі моя молодеча душа бажала, а чого не могла знайти, і писати так, як воно мені во время оно було б подобалось". Тоді він узяв собі за героя свого г іляка із шляхетського села Кільчиць у Самбірщині Петра Сагайдачного і написав велику історичну повість "Сагайдачний" (у шістьох частинах), "Чар зілля", "Побратими, "Козацька помста" (це оповідання було конфісковане польською цензурою й появилося в Америці п.з. "Червоне иятно"), "Віддячився", "Олексій Корнієнко", а далі "На уходах", "Полковник Гінчевський", "Напередодні", "Татарська неволя", "Богданко" й інші. Коли письменник писав ці повісті й оповідання, вірив, що для молоді й широкої громади треба писати доступно й популярно, тому критика вважала його популярним письменником, що писав не для слави, а для читачів. Але цими рами він збуджував у молоді захоплення рідною історією.
 Адвокатом у Коломиї працював і Мелетій Кічура (1881-1939), поет публіцист і мандрівник. Народився в с. Носові на Бережанщині, вчився у Львові, брав участь у студентському життю, але студіював потім у Відні, і після студій одружився й поселився в Коломиї, де відбував адвокатську практику в адвоката І.Ганкевича. Потім працював у нього й сам як адвокат 1910 р. видав першу збірку поезій "Без керми", а через три роки збірку "Тс пассаті" ("Минулі часи"), прихід з продажі якої передав на будову пам'ятника Т. Шевченкові, що його громадяни Коломиї будували в 1914 р.
Коли почалася перша світова війна в 1914 р. він був покликаний до війська і в грудні того самого року потрапив в російський полон, але звільнений не вернувся додому, залишився в Києві і працював на різних посадах совєтського "раю". У 1925 р. організував разом з іншими письменниками з Галичини, літературну групу й журнал "Західна Україна", а в 1928 р. видра третю збірку віршів "На старті". Через три роки видав ще три збірки віршіз "Відблиски криці", "Останні могікани" і "Передодні" (1930). Що далі з ним діялось не маємо певних відомостей, а совєтські джерела подають дату його смерти 1939 рік.
У перших двох збірках Кічура йшов у руслі модерністів, а в пізніших збірках, як писав про нього Микола Зеров, у 1928 р, він найлегше почував себе серед книжних ремінісценцій, літературних образів, серед поважних сонетних ритмів, що означає, що він не зійшов на пролетарську тромтадратію, а тримався певного поетичного рівня, що був притаманний антипролетарським поетам. У Києві Кічура дружив з Григорієм Косинкою, як кілька разів згадувала недавно Косинчина вдова, а це дає можливість здогадуватися, що й він не помер природною, а "сталінською смертю". В совєтській історії літератури і критиці Кічуру згадують дуже рідко і лише принагідно. Його дружина з двома доньками постійно жила в Коломиї, а одна з них належить до групи коломийських образотворчих мистців.
 Найдовше жив і працював у Коломиї поет і драмописець Дмитро Николишин (1884-1942), гімназійний учитель, поет, літературознавець, перекладач, дириґент хору й видавець. Він народився в 1884 р. в с. Іванкові. Борщівського повіту, але до Коломиї приїхав перед або в 1908 році, саме того року він видав у Галицькій накладні Я. Оренштайна в Коломиї першу свою драму "Розладдє", яка в 1911 р. була нагороджена на конкурсі Крайового виділу у Львові.
До Коломиї він приїхав напевно як учитель української мови або співу в українській державній гімназії. Як судити з його першої драми, що була друкована в Коломиї, вона не була першим його літературним твором взагалі, він почав писати ще в університеті, і в 1903 р. друкував кілька віршів у чернівецькій "Буковині". Пізніше він надрукував в різних часах ще три збірки поезій — "Хвилини", "Світання й сутінки" (1936) та "Листопадова симфонія" (1937). Головним видом його творчости одначе була драма, він написав понад десять драматичних творів, як "Розладдє", "Маєві акорди" (1919), сценічна поезія "Розвіяне щастя", трагедія в 5-х діях "Тайна" (1923), драматична картина "На вечерницях" (1923), комедія в 4-х діях "Артисти" (1924), драма "Самсон" (1928), драма в 4-х діях "Мати" (1929), комедія "Аманула з Коломиї" (1929), драма-з молодого життя Івана Франка "Підводні скелі (1940), нагороджена другою нагородою Українського видавництва у Кракові в 1940 р" картина в 3-х діях, історична драма з часів народження Христа в 4-х діях "Ірод Великий" та драма "Н& становищі" (1940). Для дітей він написав казку "Королівна" (1931) та лібретто до опери М. Гайворонського "Синя квітка". Недавно несподівано появилася в друку ще одна його драма на 4 дії "Марта", написана в Коломиї навесні 1930 р. на тему з життя Уляни Кравченко, яку він дуже шанував і видав у своєму видавництві сім її книжок. Перша і друга дія цієї драми надрукована в найновішому журналі-піврічнику "Віднова" (ч. 1,2, 1984,1985), за редакцією Я. Пеленського.
Окрім драматичних і поетичних творів Николишин писав також науково-дослідні й науково-популярні літературні праці, як "Історичні поеми Тараса Шевченка" (1914, 1921), "Козаччина в поезії Т. Шевченка", нариси про О. Іедьковича та Андрія Чайківського й деякі інші ще не записані. Багато гацював він і над перекладами, головно з античних грецьких і латинських письменників, як Салюстій Крісп, Марко Т. Ціцерон, Платон, Демостен, Овідій. Перекладав теж Ґете й Мольєра.
У 1914 р. Николишин заснував в Коломиї власне видавництво "Загальна гаигозбірня", в якому перші дві книжки були згадані його наукові праці. До і вересня 1941 р. в цьому видавництві вийшло за 27 років 36 книжок, в тому 14 власних, 7 Уляни Кравченко, решта інших авторів.
У 1929/30 році польська шкільна влада звільнила його з посади в державній гімназії, і він тоді перейшов на повний час до жіночої гімназії Рідної школи. У грудні 1942 р. в Літературному клюбі у Львові і відбувся його літературний вечір, на якому доповідь про нього і його творчість читав інший письменник — Денис Лукіянович.
Твори Николишина були на свій час досить відомі й мали критику, а деякі п'єси йшли на сцені, але великого визнання вони не здобули. Дві його п'єси ти нагороджені на конкурсах і в українському літературному процесі мають своє місце. Тематика його п'єс різноманітна, він цікавився поважними питаннями життя, як подружня мораль, материнська любов, міщанський і сільський побут, але сьогодні його твори своєю мовою, стилем, способами вже не збуджують зацікавлення, хоч в історії української літератури своє місце зберігають.
Коротко жив і діяв у Коломиї гімназійний учитель, письменник, :: атуний дослідник і критик, упорядник шкільних підручників з літератури редактор Антін Крушельницький (1878-1934). До Коломиї вселився десь навесні 1904 р. і звідти писав листи до Івана Франка, висилаючи п'єсу до цензури "Де серце мовчить", в якій він старався підхопити деякі риси коломийського міщанства, що на очах, як він казав, польонізується. Франко оцінив п'єсу як слабу, і вона тоді не була публікована. У 1905-1906 рр. він перебував у Станиславові, як видно з листів до Франка, які звідти писав, але в 1909 р. знову був у Коломиї де жив яких два роки, бо в 1911 р. він уже був в Бережанах.
Літературні зацікавлення виявляв ще в часі студій у Львові, і в останніх роках 19-го ст. видавав разом з пізнішим адвокатом та оборонцем політичних в'язнів Володимиром Старосольським літературну серію "Живі струни" — найновіші твори української літератури й переклади з "найновіших і найліпших творів європейської літератури". "Розуміється, — писав він, — що не можемо обмежуватися нічим, ані напрямком, ані змістом, ані формою", (див. його "Пролетарі", 1899, ст. 16).
Серія "Живі струни" починалася його ж перекладом твору польського поета-модерніста Станіслава Пшибишевського "Із циклу віґілій". Переклад, а радше вибір твору не знайшов схвалення Івана Франка, який гостро цей твір критикував, що не відзначався усталеною моральністю. Так само гостро критикував його Сергій Єфремов, але пізніше.
Треба думати, що критика І. Франка мала певний вплив на видавців, бо другим випуском "Живих струн" був твір польської письменниці Ґабрієлі Запольської "В гірничій діброві", на який відзив І. Франка був прихильний. Третім випуском "Живих струн" був "Нарис одної доби" кол. москвофіла Ореста Авдиковського, а четвертим була його власна збірка оповідань "Пролетарі" (1899), в якій він висловлював свої погляди на сучасну літературу. П'ятим випуском була драма Владислава Оркана "Ніч" з передмовою В. Старосольського.
Можливо, що під впливом І. Франка, який ставився до нього дуже прихильно, Крушельницький відійшов від модернізму Пшибишевського, бо пізніші його твори були писані в іншому дусі, власне в дусі франківському, цебто суспільницькому, що пізніше привело його до соц. реалізму, який він пропагував якийсь час пізніше в Галичині.
В часі своєї діяльности в Коломиї Крушельницький цікавився лектурою для шкільної молоді і написав кілька книжечок п.з. "Літературні характеристики українських письменників", з яких першою була книжка поезій Івана Франка з його, Крушельницького, характеристикою Франкових поезій. Книжка вийшла в Коломиї у вид-ві Я. Оренштайна ("Загальна б-ка ч. 12-14). Пізніше він змінив назву на "Вибрані твори українських письменників" і в 1910 р. видав 4 книжечки, з яких дві присвячені були І. Франкові — "Вибір поезій" ч. 1 (1910) і "Вибір оповідань", ч. 2 (1910), його ж "В поті чола" та "Українська новеля", вибір з творів В. Стефаника, І. Семанюка й Леся Мартовича, з його ж характеристикою цих письменників. Ці книжки вийшли у вид-ві філії Учительської громади в Коломиї.
В Коломиї написана була і його перша п'єса комедія "Орли" в 1906 р., надрукована в 1907 р. у Львові. У 1908 р. появився у Станиславові його нарис про Івана Франка і критичні замітки про кількох інших письменників, але друга книжечка "Іван Франко, Поезія" вийшла знову в Коломиї, де він видав також книжечку польською мовою, "Шкіце з украіньскєй літератури повшехней" (1910), яку рецензував Микола Євшан в ЛНВ (т. 51, 1910. 379).
В 1911 р. Крушельницький виїхав до Бережан і яких дев'ять років в літературі не відзивався, наче підготовляв дальші твори. І справді, з 1918 р. появляються деякі його п'єси й повісті, що друкувалися у Відні. Це такі твори, як "Рубають ліс" (1918), "Перемога", "Як пригорне земля", "Як промовить земля" (1920), "Буденний хліб" (оповідання, 1920), "У хуртовині" (1921), "Дужим помахом крил" (1921), "Змагання" (1922), "Надаремне" (1922), друге виання комедії "Орли" (1922), драма "Тривога" (друге видання 1922). Ці твори вже не належать до коломийського періоду, але згадуємо їх тут лише з бібліографічного обов'язку. Пізніша його діяльність пішла зовсім наліво і в 1929 р. він видавав совєтофільський журнал "Нові шляхи", пізніше журнал "Критику", а в 1932 р. виїхав з усією родиною на Україну"де його Сталін зліквідував з усією родиною як "ворога народу". За деякими відомостями, в Коломиї він був директором жидівської гімназії.
 Так само коротко, навіть коротше жив у Коломиї учитель української гімназії Сильвестер Яричевський (1872-1918), що походив з Рогатина, де поселився був його прадід козацького роду емігрант з Наддніпрянщини. Після університету, працював як гімназійний учитель у Перемишльській гімназії (1901-02), а в 1902/03 вчив один рік у Коломийській гімназії, а потім перебував на Буковині в м. Сереті, де вчив у місцевій гімназії. Він писав вірші ще з гімназійних часів, але в Коломиї вийшла одна з найкращих його збірок — поема в прозі "Серце мовить" (1903). Пізніше вийшла в Коломиї у вид-ві Я. Оренштайна (ч. 92) староукраїнська драма-дума в 3-х діях "Княгиня Любов" (1908?). За той рік, як він був у Коломиї, вийшла в Чернівцях збірка новель "На филях життя" (1903), а через рік збірка поезій "Пестрі звуки" (1904), написана в Коломиї. Ще через рік він видав у Чернівцях збірку новель "Між терням і цвітом" (1905), а зараз за нею поетичну драму "Горемир"(1906). Дальші твори Яричевського були писані і появлялися поза Коломиєю. Твори видані в Коломиї можна зарахувати до його найкращих творів, що написані були в модерно-романтичному дусі.
Багато довше жив у Коломиї" емігрант" з України (з Херсонщини) поет і прозаїк Іван Зубенко (1889-1941), який, вийшовши з польського табору полонених вояків УНР у Калуші, заблукався у 1925 р. аж до Коломиї, де влаштувався на працю в редакції двотижневика ."Жіноча доля", якого головним редактором і видавцем була пізніша сенаторка Олена Кисілевська. На цій посаді він втримався аж до другої світової війни, але в часі війни загинув трагічно (мабуть, власновільно, щоб не впасти в большевицькі руки в 1941 р).
В літературі почав виявлятися ще в таборі полонених і видав там збірку віршів "Краплини" (1921), два випуски історичних нотаток "Наші лицарі мученики" та п'єсу на три дії "Остання жертва" (1923) з часів визвольної боротьби, в якій він брав активну участь. В Коломиї поза редакційними обов'язками включно із чищенням редакційної кімнати, видав кілька книжок — збірку оповідань для молоді з визвольної війни "Зірка" (1926), фарсу-м о заїку на 3 дії із співами й танцями "Горе бабіям" (1926), драму на 5 дій на тлі жидівсько-українських взаємин "Фатум" (1934), драму на 3 дії з визвольної війни "Перемога", повість із 1917-1920 рр. "Квітка на багні" (1937), збірку новель і нарисів "За кулісами життя" (1937) та дві фарси "Дівча з Лілією" й "Орленя", які виставляли галицькі "театри на колесах" (згадані твори Зубенка вимагають ще бібліографічного уточнення, якого в теперішній час не можемо дати).
У своєму часі твори Зубенка були відомі не лише в Коломиї, але поза Галичину вони не виходили і сьогодні вже забуті, хоч в літературному процесі вони своє місце зберігають.
Окрім Зубенка, жив у Коломиї в тому самому часі інший "емігрант" з Надніпрянщини, театральний діяч і письменник Олекса Скалозуб, що видав у Коломиї п'єсу на 5 дій "Сотниківна" (1932) — (драматизовна перерібка повісти Богдана Лепкого під тим же заголовком) і переклав комедію в 3-х діях Е. Енґля й Д. Горста "Геть з мужчинами" (1935, а у вид-ві "Рекорд" вийшла його медія "Нечиста сила" та "Любов на розказ".
В тому самому коломийському двотижневику "Жіноча доля" почала працювати в 1933 р. молода письменниця Ірина Вільде — Дарина Макогон-Дроб'язко (1907-1983) родом з Буковини, донька вчителя й письменника Дмитра Макогона. Середню освіту вона кінчала у Станиславові, потім училася у Львівському університеті на відділі слов'янської філології, але покинула студії й пішла на газетну працю до Коломиї, до редакції "Жіночої долі", де вже працював Іван Зубенко. Там вона працювала теж другої світової війни, а з приходом большевиків залишилася в краю і згодом стала "радянською письменницею".
В літературі вона почала виявлятися ще в гімназії (з 1927 р.), але перше оповідання появилося друком в "Ділі" 1930 р. Перша її повість "Вікна навстіж" лузалася на сторінках "Жіночої долі" в 1934 р., а перша повість окремою збіркою "Метелики на квітах" (1936 р). Так втрапила на галицький літературний ринок, залишаючись жити на провінції, хоч із своїм талантом могла знайти працю у столичній пресі. Того самого 1936 року вона випустила збірку оповідань "Химерне серце" і повість "Б'є восьма", через три роки повість "Повнолітні діти" (1939). Окремі оповідання появлялися в періодичній пресі. Отак на галицькому літературному обрії заблисла нова літературна зірка. Повісті й оповідання Ірини Вільде були у своєму часі досить голосні й читані і не тільки тому, що вона була молода письменниця, але й сама тематика її повістей була цікава і в нашій літературі рідкісна — з життя середньошкільної молоді. Але й написані вони були талановито, з психологічним поглибленням дійових осіб, з цікавим відкриттям внутрішнього світу персонажів. Всі три повісті становлять тематично певну цілість, але кожна з них є для себе окремою цілістю та й окремі постаті змальовані індивідуально, без типізації. Пізніше письменниця переробляла ці твори в дусі соц. реалізму, і вони багато втратили на мистецькій вартості, втратили своє мистецьке обличчя і свій колишній чар, бо авторка сама себе фальшувала, щоб стати соц. реалістичною письменницею.
У соц. реалістичному світі її спочатку критикували за соц. реалістичні недоліки, але пізніше вибрали депутатом до Верховної ради й нагородили Шевченківською премією — свого Шевченка, пролетарського, перекрученого і пофальшованого.
Найголоснішим її твором за сов. часів був великий двотомовий роман "Сестри Річинські" (1958) твір мистецьки і психологічно фальшивий, натягнутий і непереконливий. Хоч його головною рисою є нібито реалістичність і дійсність, але справді дійсного й реалістичного тут мало, все вигадки під маскою дійсности, а з дійсносте взята лише тема з життя.
Окрім згаданих письменників, що жили в Коломиї певний час, належить також молодший син Івана Франка Петро Франко (1890-1941), учитель руханки в коломийській гімназії, який виступав і в літературі й залишив кілька творів невеликої мистецької значимоси. Він переробив для сцени деякі батькові твори та писав дрібні оповідання. Кілька років він був учителем руханки в Коломийській гімназії, а в 1927 р. поїхав на Україну, де жив дев'ять років і в 1936 р. вернувся додому. Написав дві чи три комедії — "Марко Спотикайло" (1930) і "Заздрісні", перекладав Джека Лондона, написав книжку про свого батька "Іван Франко зблизька" (1937) і видав батькову повість "Борислав сміється" із своїм заключним розділом. За коломийських часів написав кілька оповідань, як "Пачкар Демко", "Махнівська попівна", "В пралісах Бразилії" та ін.
 В українській гімназії в Коломиї працював учитель-україніст Ілля Гаврилюк, родом із с. Іспаса біля Коломиї, кол. сотник УПА. В Коломиї видав тільки одну збірку поезій "По терню та кремінню" (1923) і на тому, мабуть, скінчилася його літературна творчість. Ближчих інформацій про нього не маємо.
 В тому часі, в 20-х роках, жив і працював у Коломиї інший середньошкільний учитель,поет і письменник Володимир Павлусевич (1887-58), опікун пласту, учитель української мови в жіночій гімназії Рідної школи. Відомий був з кількох книжечок — збірки поезій "З пісень кохання" і п'єс "Американка" (1928) і "Добродій людства" (1934) та лібретта до опери Барнича "Дівча з Маслосоюзу" (1936).
Учителька Стефанія Чубатівна працювала з дітьми й підготовляла вистави. Написала фантастичну картину із співами й танцями "Закляте джерело" (1929).
Учителькою працювала якийсь час і в Коломиї Марія Колцуняк (Кузьма), 1884 року народження. Кінчала у Львові учительську семінарію і потім вчителювала по селах. Перше її оповідання "Як не твоя, то й нічия", родоване було в 1902 р. в ЛНВ. В 1904 р. вийшла її повість "На стрічу сонцю моєму", потім збірка оповідань "Сама винна" (1908), "Проти хвиль" (1921). Писала про життя галицького села. Померла 23 вересня 1922 р.
Згадані вище письменники були в Коломиї "імігрантами", що походили з місцевостей, але жили і працювали, бодай часово, в Коломиї.
Але крім них, були ще письменники, що були "емігрантами", які народилися як не в самій Коломиї, то в Коломийському повіті, отже в Коломийщині або й на Покутті, якого Коломия була столицею, але жили поза Коломиєю і там десь писали й видавали свої літературні твори, нато кажуть, видала Коломийська земля, але вони її покинули з таких чи інших причин. Вони збагатили літературу інших осередків, але вони все таки рахуються уродженцями Коломийщини, як не самої Коломиї. До "емігрантів" з Коломийської батьківщини належать такі поети й письменники, як Лесь Гринюк, Ростислав Єндик, Петро Козланюк, Микола Матіїв-Мельник, Дмитро Павличко, Іван Ткачук, Євген Яворівський, а вно й покутяни Василь Стефаник і Лесь Мартович та Іван Семанюк - Марко Черемшина. Останні три народилися в іншому повіті, але на Покутті, вчилися в Коломийській гімназії, де й починали свою творчість.
Найстарший з них був Лесь Гринюк з с. Воскресінець (1883-1910), але він помер дуже молодо, на 28-му році життя,і не встиг літературно розвинутись.
Закінчив Коломийську гімназію, потім учився у Львівському університеті, став редактором газети "Буковина" в Чернівцях, потім був редактором "Поступ" в Коломиї і тоді співпрацював з видавництвом Якова Оренштайна, для якого переклав відомий твір німецького філософа Ніцше "Так мовив Заратустра", в трьох частинах, яким і сам лювався все життя, а крім того, переклав для того ж вид-ва "Нарис логії" Ахеліса і "Тараса Бульбу" Миколи Гоголя українською мовою. теж підготовив збірник народних пісень та був співупорядником Народного декляматора, а в літературі залишив одну-єдину збірку оповідань "Весняні вечері" (1904,1920) в дусі тодішнього модернізму — "копирсання у своїй душі", як злобно казали противники. Він єдиний з уродженців Коломийщини тримався Коломиї.
Молодший від нього був Євген Яворівський (1893-1954). шо народився в самій Коломиї і там кінчав середню освіту, але вищі студії відбував у Віденському університеті на філософічно-педагогічному факультеті. У 1914 р. пішов на війну, воював на російському фронті, потім служив в армії УНР та УГА. Після війни працював учителем середніх шкіл (вчив латинської і грецької мови й літератури), в 1921-1930 рр. у Чорткові, потім у Яворові б. Львова. Був членом УВО й радикальної партії. Після того, як польська шкільна влада заборонила йому виконувати учительську працю з політичних причин, мовляв, він ширить серед молоді протидержавні ідеї, він працював в реалістиці як співредактор у пресі Івана Тиктора у Львові. В часі другої світової війни емігрував на Захід, в 1944 р. жив в Інсбруці, а в 1950 р. виїхав до ЗСА, поселився в Детройті, де й помер у 1954 р.
В українській літературі залишив певний слід кількома творами. У 1922 р. і дав збірку воєнних оповідань "Серед куль і ґранат", у 1923 р. видав трагедію "Зрадник", а в 1938 р. появився його роман "Заки море перелечу". Крім того, написав книжку про генерала Мирона Тарнавського "Вождь 100-тисячної армії" (1932) і видав документи про боротьбу з Денікіним п.з. "Денікініяда" 1928) й написав безліч статтей у пресі. Його заслугою є й те, що він ознайомив українського читача з філософією Г. Берґсона, переклавши його "Вступ до метафізики", і з мітологією старовинних греків і римлян.
 З Коломийщини походив кол. УССтрілець і підстаршина УГА Микола Матіїв-Мельник(1890-1947), пізніше середньошкільний учитель, родом з міста Слонова. Студіював у кількох університетах — у Чернівцях, Львові і Відні. В часі війни служив в австрійській армії, потім в УГА, в якій був референтом пропаганди і переживав її долю й недолю. Після війни працював учителем української мови й літератури в середніх школах, спершу в Чорткові, потім в Коломиї, Станиславові і Львові. В часі другої світової війни емігрував з родиною на Захід, опинився в Зальцбурзі в Австрії, певний час мусів працювати фізично, а потім вчителював. В 1947 р. пощастило йому раніше виїхати до ЗСА, поселитися в Ню Гейвені, Мас, але там він жив дуже коротко, бо ще того самого року помер на серцеву недугу, залишивши на Божу волю дружину й дві доні. Помер досить молодо — на 57 році життя.
Поетичний дорібок його невеликий, але добірний. Писати почав ще в гімназїї і не кидав пера до останніх днів свого життя.
В Коломиї видав дві книжечки — поему "На ріках вавилонських" (1921) та збірку оповідань "По той бік греблі" (1922) у видавництві "Загальна книгозбірня" Д.Николишина. Пізніше видав поза Коломиєю збірки оповідань "За рідне гніздо", "Крізь дим і згар", "На чорній дорозі", поеми "Паде пожовклий лист", "Іларіон", "Ефіяльт". До друку підготовив автор збірку "Горить мій світ" але не довелося її видати, видала її посмертно родина в 1951 р. у Філядельфії з "післясловом" Б. Кравцева. Чимало віршів та оповідань залишив у періодичній пресі, як "Діло", "Новий час", "Літопис, Червоної калини". Багато років працював над алегоричною поемою "Лицар Михайлик", який, за переказом, мав принести назад до Києва Золоті ворота, але вона в часі війни пропала. Правдоподібно писав чи написав автобіографічну повість з українського життя 1890-1914, але вона також не збереглася. У шкільних читанках друкувався його український переклад "Слово о полку Ігоревім", який вийшов окремо.
В Коломиї народився в 1893 р., а помер в Ню Йорку в 1969 р. книголюб і книгар Омелян Карашкевич, що у Віденському університеті студіював історію й журналістику. В 1916 р. видав збірку "Співи днів і ночей". Більше відомостей про нього не залишилося.
Визначним поетом і прозаїком був Ростислав Роман Єндик (1906-1974), родом із села Залуча над Прутом з учительської родини. У 20-х рр. учився в Коломийській гімназії, потім у Львівському університеті на антропологічному відділі, доповнював студії в Берлінському університеті. Писав поезії, оповідання й новелі, поезії в прозі, афоризми, пробував свої сили і в драмі, а крім того, виступав і в публіцистиці, а в певному часі працював журналістом, головно на еміграції. До війни жив у Львові або на Гуцульщині, звідки виніс матеріяли до збірки новель "Регіт Арідника" (1937). У Львові видав кілька книг — оповідання "Проклін крови" (1936), поезії в прозі "Білі ночі" (1936), драму на теми революції "Черник" (1938). Після упадку польської держави під ударом німецької армії Гітлера жив якийсь час у Кракові, де тоді був український біженецький осередок, і там видав кілька книжок — "В кайданах раси" (1939), "Зов землі" (1940), "В зударі з життям" (1940), збірку поем "Титан" (1948), збірку афоризмів "Бенкет" (1951) та збірку віршів "Тріолети" (1953). У Львові виявлявся і в публіцистиці, друкувався у "Вістнику" Д. Донцова, якого був великим шанувальником і поклонником і пізніше написав про нього книжку "Дмитро Донцов, ідеолог українського націоналізму" (1955). Для "Вістника" написав книжку про Гітлера, в якій підкреслював його вольовість і бойовість. Після війни залишився в Німеччині, жив у Мюнхені, де згодом очолював Дім української науки і був професором УТГІ. Наукові праці: "Антропологічні прикмети українського народу" (1934) та "Вступ до расової будови України" (1949). Помер у 1974 р. у Мюнхені на 68-му році життя.
Коломия була також місцем, де народився майбутній поет і маляр Святослав Гординський (1906) і де його батько починав свою педагогічну практику, але до школи ходив уже у Львові в українській державній гімназії й до Коломиї не навертався, його шляхи простяглися в широкий світ і Коломия не залишила в нього ніякого сліду. Середню школу закінчив у Львові в українській академічній гімназії, потім учився малярства в О. Новаківського , пізніше в Берліні й Парижі. Після студій жив у Львові, організував разом з іншими мистцями мистецьке життя у Львові, був засновником мистецької організації АНУМ, був членом УСОМ, організовував мистецькі виставки, працював як мистець-графік і писав поезії, збірку поезії " Буруни"(1934), лірична поема "Сновидів" (1938), "Вибрані поезії" (1943), "Вогнем і смерчем" (1947) та недокінчена повість "Олена", що друкувалася тільки уривками в журналах. є теж літературно-критичні статті й рецензії на поетичні твори.Переклав теж рідною українською мовою "Слово о полку Ігореві" (1951).
Коломиянином був з народження Іван Крушельницький (1905-1934), він також учився деінде, а після студій працювавв учителем української мови й літератури у Стрийській гімназії. Але вже тоді хилився і пристав до комуністичного журналу "Вікна", що виходив у Львові, став членом КПЗУ і через те був позбавлений права навчання у школі. Навесні 1932 р. виїхав з батьком і всією родиною на Україну, де їх усіх більшовики за Сталіна зліквідували як "ворогів народу" в 1934 р.
Він видав кілька збірок поезій — "Весняна пісня" (1924), "Юний спокій"(1929) . "Радощі життя", "З-над прірви", "Бурі і вікна" (1930), "Лірика : мансталя" (1931), "Залізна кров" (1932), п'єси "Спір за мадонну Сильвію" , "На скелях" (1931). Його поезії були писані не під больш. режимом, з формального боку мають певну поетичну значимість, але своєю логією вони не національні і противні українській духовості. То було б усе,що маємо сказати про коломийських письменників і про .письменників у Коломиї. Але все таки треба ще згадати трьох покутських письменників, які певною ниткою зв'язані з Коломиєю. Це "трійця совєтських письменників", як їх свого часу називали — Василь Стефаник, Лесь Мартович та Іван Семанюк-Марко Черемшина.
Всі три походять з Покуття. але з різних повітів, всі три вчилися в Коломийській гімназії польській, бо української тоді не було), два з них там починали свою літературну творчість. Вони були однолітками, 1871 р. народження, — В. Стефаник і Л. Мартович, але Мартович почав учитися в Коломийській иназії рік раніше від Стефаника, в 1882 р., обидва мали в тій гімназії прикрі переживання. тільки ж Мартович був більше войовничий і коли йому польські вчтелі дошкулювали, то він кидав у них книжками, не був покірний і не міг стерпіти зневаги. В Коломиї він учився тільки шість років і до 7-ї кляси перейшов до Дрогобича, бо з Коломиї його вигнали за те, що читав недозволені книжки і належав до таємного гуртка учнів та їздив по селах, виголошував виборчі промови, засновував читальні "Просвіти" і т.п. Те саме робив і Стефаник і в одному з листів (Лесь Мартович, Твори, 1954, ст. 6 ) писав про це: "Кидали ми клясику у скриньку та йшли нечитальника навертати Не навернули ми його, а сами повилітали з гімназії... а нечитальники вилітають у Бразилію".
 Мартович почав писати ще в Коломийській гімназії і спочатку писав вірші, поеми, дрібні оповідання, часто на історичні теми з княжих часів, але його ранні твори не були друковані й не збереглися, про них знаємо лише з оповідань сучасників. Хоч перші його твори були гумористичні, але в деяких віршах він серйозно закликав русинів-галичан "не сваритися, на дві части не ділитися, не впихати ножа в серце, бо воно вже й так роздерте". Звідси довідуємось, що сто років тому русини сварилися так само, як сьогодні українці на еміграції, або інакше — українці на еміграції сваряться так само, як не гірше, як сто років тому сварилися русини.
В Коломиї появився і перший твір Мартовича "Нечитальник" в 1889 р. Стефаник оповідає, що він випросив у своєї матері трохи грошей і за них видав це оповідання Мартовича про нечитальників, в якому висмівав тих селян, що не читали нічого, але з інших джерел знаємо, що тодішня інтелігенція також на 90 відсотків була нечитальна, не любила читати.
 Стефаник був іншої вдачі — спокійної, не кидав книжками в учителів, але дуже прикро переживав свої учнівські роки в чужій і ворожій школі, де його, селянського сина зневажали, висмівали, попихали і не лише учні, а й учителі. Про це він пише у своїй автобіографії, уривок якої тут передруковуємо:
"З сільської школи в Русові я перейшов до виділової школи у Снятині, який від Русова віддалений 8 кілометрів. Тут уже я почув велику погорду до мене і для всього селянського від учителів.
Тут мене почали бити, хоч дома мої батьки ніколи мене не били. Скінчивши у Снятині 4-у виділову, я по феріях поїхав з моїм батьком до Коломийської гімназії здавати вступний іспит. Моя мама потихо, аби батько не чув, намовляла мене, аби я не вчився і в цей спосіб вернувся назад додому. Жалую й тепер, що матері непослухав.У великій салі першої кляси польської гімназії в Коломиї ми, селянські хлопці, зайняли послідню лавку. Товариші наші в лакерованих чобітках глузували з нас та насміхалися. Як же ж учитель німецької мови сказав мені: " Іди пасти свиней, селюк…", то ціла кляса зареготала, а професор натуральної історії Вайґель бив мене тростиною по руках, тому що я не міг досягнути образка з намальованою гієною, бо образок високо причеплений, а я був ще малий. Потім цей учитель своїм прутом підоймив сорочку, яка спадала верх штанців, і показував клясі пояс мойого голого тіла. Кляса ревіла з утіхи, я вийшов зараз з кляси і пішов на свою кватиру.
Коло моєї кватири під плотом щодня коло дороги сиділа сліпа жебрачка, на ніч я приводив її до кухні моїх господарів. Я з нею заприязнився; в своїй самоті та в своїх душевних муках шукав у неї розради, та й тоді, постановивши стратитися, пішов до баби під пліт, почав плакати коло неї і признався ій у своїх намірах. Вона нащупала мою голову, поклала собі на коліна і потішала. Виймила з торби і біленькі булки, і яблука, помаранчі, а з-за пазухи грубий вузол грошей-дрібняків, казала, що дасть мені кілько я хочу, щоб я пусте викинув з голови. Тої ночі я так і переспав коло старої на соломі, бо боявся іти до своєї кімнати. Вже не пам'ятаю, як то сталося, що батько приїхав і купив мені так зване панське одіння. Як мене мої господарі убрали в той мундир, то я соромився до божевілля, а запах "Тих лінок" був пекельно невиносимий, так, що як я тепер по довгих десятьох роках хворий, як то не раз той запах мене мучить. Не говорити вже, яким ревом прийняли мене мої товариші в клясі як панича. Волів би-м був вже, щоб мене били і показували півголого перед ними. Як пишу оці стрічки тепер, то так само свіжо, як тоді, проклинаю і школу, і культуру, і всю мою вчену кар'єру. Отруїли мене тоді, і та отрута є до сьогодні в мені. Ще одна дрібничка. Сліпа Павліна оповідала мені вечорами, що коло нас недалеко є така панна, що не вірить ані в Бога, ані в церкву, що ніколи не молиться, що хоче панів вирізати, одним словом, страшна жінка. Я дізнався про помешкання тої безбожної панни і таки познайомився з нею. Це була Лина Павлик, рідна сестра Михайла Павлика, яка заробляла собі на хліб кравецькою роботою. Я їй приносив воду до хати, бігав за молоком, чим міг, то прислугувався. Для мене вона була чимсь найкращим в моїм злиденнім життю.
Потім ішла кляса за клясою. Наука нудна, порожня, пуста. В третій клясі мій старший приятель Іван Плешкан дав мені читати Квітчину "Марусю". Як мені тяжко було товкти лекції до школи, але тої "Марусі" поза перших 20 сторінок я не годен був доконати. Плешкан за те добре натягав за вуха, та не помогло нічого, бо я і сьогодні не перечитав Марусі" поза тих 20 сторінок. Зате краще пішло з повістю Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Хоч багато з неї я не розумів, але перечитав до кінця і навіть одержав похвалу від старших товаришів. Тоді ж читав Марка Вовчка, а особливо любувався в Федьковичу. В четвертій клясі вже належав до тайного кружка гімназистів, які мали більше як 300 томів своєї тайної бібліотеки. Там було майже все з тодішньої української літератури. Найкраще читали ми твори Франка, літературу, українську і польську з Женеви, Герцена, Чернишевського, загалом те, що заказане. Вже не знаю, в 4-й, чи в 5-й клясі спровадили ми до бібліотеки великі два томи писань Успенського. Як мені дуже тяжко було читати його російщину, та на мене він мав безоглядний і рішучий вплив. Цілий рік я не читав нічого, крім Успенського, і тоді українська література для мене зблідла, видавалася хирлява, не міцна і без відваги. Як курйоз наведу з моєї другої кляси гімназіяльної, що я попав на кватиру в приватний дім проституток. Батько лишив мене в якогось Томаша, бездітного чоловіка, в кухні, і там я на тапчанику разом із своїм господарем і господинею спав і вчився. За кухнею були ще дві кімнати, в яких мешкали панни. До них приходили і вдень, і вночі мужчини, особливо нафтярі з близької Слободи Рунґурської. Я ходив їм за пивом, за горівкою, обслугував і не розумів ані слова з того, що там діялося, аж приїхав до мене вищезгаданий Теодорович, розглянувся і зараз забрав мене з тої кватири. Моя мама, як довідалася про це, то попала в пасію, мій батько, хоть який дужий мужчина, мусів утекти з хати, а як я приїхав додому на Великдень, то шурувала мене аж до болю, а всю мою білизну десь викинула.
В четвертій клясі я близько зійшовся з моїми товаришами ще від першої кляси — Лесем Мартовичем і Львом Бачинським. Мартович — син громадського писаря, а Бачинський — син учителя з Серафинець.
В тайнім кружку ми заприязнилися аж дотепер. Мартович був надзвичайно здібний. Вже тоді писав поезії проти Бога і професорів, дотепні і злосливі. Між нами 3-ма він був нігіліст. Не дарував ані свойому батькові, ані своїй матері, і по правді сказати, я його боявся. Його їдкі сатири, поеми про пекло, святих і про Бога попропадали. Ще тепер серед його знайомих і приятелів ходять оповідання, які він компонував, не записуючи їх ніколи. Добре було б, щоб його приятель Лев Бачинський списав з пам'яті тоті бродячі оповідання. Цей Левко Бачинський був дуже розумний, тактовний і великий характер. Тоді, як і тепер, коли він є одним з провідників політичних української нації в Галичині, його слова все покривалися з його ділами. Зі всіх своїх товаришів я його найбільше любив. В шостій клясі гімназіяльній познайомилися ми з Северином Даниловичем, який тоді серед селянства на Покутті організував великий політичний рух. В тім часі диктував нам проект програми радикальної партії, який пізніше увійшов при організуванні цеї партії як плятформа її. З коломийських часів не можу ще не згадати д-ра Романа Яросевича, який у п'ятій гімназіяльній учив нас української літератури. Серед нас це була така поява професора, що ми, кружківці, набрали сили й охоти до науки, і я дотепер не можу згадати без найглибшої вдячности того одинокого професора, який мене вчив у Коломиї.
Вже в році 1890 Мартович, кинувши книжкою на голову професора, виїхав до сьомої кляси до Дрогобича, де директором польської гімназії був звісний українець Олександер Борковський. Як мене слідуючого року нагнали з Коломийської гімназії, то я перенісся також до Дрогобича, тим більше, що там був уже Мартович."
Стефаник також почав писати в Коломийській гімназії, але не признавався, бо, як сам каже, — "величезний талант Мартовича просто паралізував мене, і я ніколи не признавався, що я також письменник". Як свідчить письменник Денис Лукіянович, перше Стефаникове оповідання "Форналь Антін" було написане в часі навчання в Коломийській гімназії, пізніше надруковане (1901) в окремій книжечці під назвою "Синя книжечка", яка була і назвою збірки. Книжечка вийшла одначе не в Коломиї, а в Чернівцях.
 Іван Семанюк, що писав під псевдонімом Марко Черемшина був кілька років молодший від своїх попередників і до Коломийської гімназії прийшов п'ять років пізніше, в 1888 р., але про ту ж гімназію він писав пізніше: "З гімназії виніс я хіба обмерзіння до галицької шкільної системи. Все з нетерпеливістю арештанта дожидав я бувало яких-небудь ферій, щоб вирватись між народ у гори,де звичайно брали мене батьки за інструктора". Семанюк також почав писати в Коломиї в часі навчання, але друкувався деінде і Коломийської літератури не збагатив, як і обидва його земляки, які рахуються до світової літератури, то вони все ж трохи зв'язані з Коломиєю, тому й про них тут коротенька згадка. У П'ядиках б. Коломиї народився пізніший письменник Мирослав Ірчан (1897-1937), з дому Андрій Баб'юк, який учився кілька років у коломийській гімназії, потім кінчав у Львові учительську семінарію, а в 1914 р. мусів іти на війну. На фронті був ранений і звільнений з війська, потім був певний час у рядах УСС, а пізніше пристав до большевицьких банд і до комуністичної партії. Після війни вчився у Празькому університеті, а в 1923 р. дістався якось до Канади і жив там до 1929 р. В Канаді виступав як комуніст і деморалізував робітництво. В 1929 р. вернувся на Україну, брав участь у діяльності письменників Західної України, писав і друкував свої твори, але в 30-х роках був репресований і згинув на засланні як "ворог народу", помер — за сов. джерелами — в 1937 р. десь на засланні. За життя написав і видав чимало більших і менших книжок в комуністичному дусі — оповідань, нарисів, новель і драм та спомини. Перша збірка його оповідань і нарисів "Сміх Нірвани" (1918) мала символістичний характер, але в дальших книжках він захоплювався большевицькою революцією і видав понад 17 книжечок малої й великої прози і стільки ж драматичних творів, з яких були популярні такі, як "Бунтар" (1922), "Безробітні" (1923), "Дванайцять" (1923), "Нежданний гість" — драм.етюд з революції 1917 р. "Родина щіткарів" (1924) та ін., а з прози "Фільми революції" (1923), "Карпатська ніч" (1924), "Проти смерти" (1927) та багато інших. Остання його збірка "Плацдарм" вийшла в 1933 р. і після того слід за ним пропав. Аж у 1956 р. Хрущов його реабілітував посмертно, і тоді р: нього почали писати. Список його творів надрукований у біографічному словнику "Українські письменники" т. 4-й, 1965. Його творчість для національної літератури не має ніякого значення, хоч з мистецького боку деякі з них не були безнадійні, як інших пролетарських письмеників. Коломию він також нічим не прославив.
Так само наліво пішов інший коломийський письменник селянський син Петро Козланюк з с. Перерова недалеко Коломиї (1904-1965). У хлоп'ячому віці він утратив батька й матір і мусив іти на зарібки, а потім захопився соціялізмом і пристав до робітничого комуністичного руху. За комуністичну дільність був чимало разів арештований та ув'язнений, але співпрацював у комуністичній пресі з-поза ґрат. На своє щастя не поїхав на Україну разом з іншими "радянофілами" в 1930-х роках, тому й дожив до 1965 року. В 1939 р. став дописувачем газ. "Вільна Україна" у Львові. Писав досить багато, як Ірчан, і видав понад 30 книжок оповідань з життя незаможних т і робітників у пролетарському дусі, пропагував марксівську боротьбу : нацьковував брата на брата і закликав до пролетарської революції. Крім небагатьох комуністів, його книжок у Галичині ніхто не читав. Більші збірки оповідань — "Хлопські гаразди" (1928), "Вогонь" (1930), "З минулих Е" вибрані оповідання й нариси (1940), роман у трьох частинах "Юрко Крук" - трилогія (1057), "Сонце над Верховиною" (1957) та інші. Повний список його творів можна знайти в Бібліографічному словнику українські письменники" т. 4. 1965. В 1966 р. вийшла тритомова збірка зібраних творів.
Односельцем Микола Матієва-Мельника з Яблонова був Василь Атаманюк-Яблуненко, 1897 р. народження, батьки — селяни. Вчився в Коломийській гімназії потім у Львівському уні-ті на правничому відділі. У 4 р. був мобілізований до армії, воював на фронті, а в часі перевороту в - 1917 р. перейшов на Україну і пристав до комуністів-боротьбістів, а потім був, як інші галичани, репресований і знищений таким або іншим способом.
Совєтські джерела подають дату його смерти 1941 рік. Він був членом літ. організації "Західна Україна", виступав із своїми творами, видав збірники віршів. як "Чари кохання" (1921), "Хвилі життя" і збірку "Василько та інші г-овідання" (1922), збірник "Жовтень" (1924), "Галичина" (1925), "Дума про с лана Мельничука" (1924). У журналі "Червоний шлях" надрукував вірш "У Коломиї" (1924). Крім того, переробив для сцени оповідання Степана Більченка "Мужицька арихметика" і пєсу-казку "Дві Казки" (1922). Зладив також маленьку антологію "Нова єврейська поезія" (1923).
З П'ядик походив одноліток Ірчана Іван Ткачук (1891-1948), селянський син, учився в коломийській гімназії, але не скінчив, його викинули за соціялізм пішов у робітники. В 1914 р. його покликали до армії, і він пішов навійну, але потрапив в російський полон і після "жовтневої" залишився на Україні, брав участь в літературному житті, особливо в літ. групі "Західна Україна", але в 30-х рр. був репресований, а його твори були виключені з уживання. Але якимсь чудом зберіг своє життя і в часі другої світової війни вернувся до Львова вмирати, і помер у 1948 р.
З його писань, що мають вартість хіба тільки для "пролетарської літератури", окремо вийшли збірки оповідань "Помста" (1927), "Смерекові пуми" (1929), "Безробітний" (1930), "Українці за океаном" (1930). "На Збручем" і "Страйк" (1930), "За кавказькими хребтами" (1932). Довгий час не 5уло про нього відомостей, аж у 1955 р. він був реабілітований і тоді зявилася його книжечка оповідань "На верховині". В 1962 р. та сама збірка тільки побільшена.
Згадати треба ще двох наймолодших коломийчан (з Коломийщини), вже :то совєтського хову, однолітків Романа Іваничука і Дмитра Павличка. Перший з них Роман Іваничук, народився в 1929 р. в с. Трачі к. Дебеславець в родині сільських учителів. В Коломиї кінчав середню школу (десятирічну) і гімназію учителював кілька років у початковій школі, але пізніше пішов на університетські студії і в 1957 р. закінчив студії на філологічному факультеті Львівського унів-ту і кілька років викладав українську мову й літературу в середній школі у м. Щирці б. Львова. Потім став головним редактором Львівського літературного журналу "Жовтень", де й сам друкувався. Він -прозаїк, пише оповідання, новелі, повісті й романи, і, треба сказати, що непогані, бо літературний хист і культура в нього, без сумніву, є, але ідеологічно вони нам чужі й далекі, навіть як він уміє захопити тематикою, пр., про давній Львів тощо. Досі він видав чимало книжок оповідань, як "Прут несе кригу" (1958), "Не рубайте ясенів" (1961), "Тополина заметіль", "Дім на горі" (1969), "Під склепінням храму" (1961), трилогію "Край того шляху" (1964) і романи "Місто" (1977), "Черлене вино" (1979) та "Манускрипт з вулиці Руської" (1979). Всі ці твори написані на різні теми, них багато фальшу й неправди, тому він за ці твори одержав державну премію за 1984 рік.
Молодший від нього всього кілька місяців — Дмитро Павличко, із села Стопчатова Коломийського повіту, 1929 року народження, за покликання поет. В 1948 р. закінчив середню школу в Коломиї, гімназію, учився у Львівському унів-ті на філологічному відділі і відбував аспірантуру в ЛДІ, а пізніше працював у редакції журналу "Жовтень" та секретарем правління Спілки письменників України з 1966 р. В 1971 р. партія поставила його на головного редактора журналу "Всесвіт".
Павличко пише переважно поезії і видав більше, як кілька збірок: "Любов ненависть" (1953), "Моя земля" (1955), "Чорна нитка" (1958), "Бистрина" 1959), "Днина (1960), "На чатах" (1961), "Пальмова віть" (1962), "Жест Іерона" (1962), "Пелюстки і леза", "Гранослов" та "Хліб і стяг" (1968),
"Сонети подільської осени" (1973), "Таємниця твого обличчя" (1974 "Пелюстки і леза" (1984). Він пише теж літературознавчі статті, напр. вступна стаття до зібраних творів Богдана І. Антонича й інші, також книжки для літ е сценарії і перекладає з чужих літератур, словом, "лента за лентою набо: подає" своїй улюбленій партії в її безуспішній боротьбі проти "буржуаз-націоналістів". Як поет, Павличко висунувся на переднє місце в сучасні українській соц. реалістичній літературі.
 Ще молодший від двох останніх — Тарас Мельничук з Яблонова, земляк Матієва-Мельника, 1939 року народження. Батьки-селяни, батько загинув у часі війни, сина виховувала мати. Він кінчав десятирічку і хотів далі вчитися, але не було можливости тому він пішов у пролетаріят, працював вантажником, лісорубом, потім був на будівництві гірничого комбінату в Кривому Розі, звідти перейшов на Донбас зголосився до геодезійної виправи в Комі АССР. Після певного часу вчився Е Чернівецькому університеті, а в 1967 р. вернувся додому, одружився і працював в районовій газеті в містечку Верховині. В тому часі видав першу збірку поезій. "Несім любов планеті". Заохочений прихильними відзивами критики, почав готувати другу збірку, велику і вислав до видавництва "Карпати", але, замість відповіді, був заарештований (24 січня 1972) і засуджений на три роки ув'язнення за "протисовєтську пропаганду й агітацію". Відбувши кару у пермських конц. таборах, вернувся в рідне село в 1975, але не міг дістати "прописки" на постійне перебування й поїхав аж де РРФСР, де працював різноробочим. Звідти вернувся на Україну в 1976 р. і знову не дістав "прописки" у Станиславові, а в 1978 р. був знову заарештований і через рік засуджений знову на чотири роки позбавлення волі. Збірка його віршів "Із-за ґрат" вийшла в 1982 р. за кордоном, в Балтиморі ("Смолоскип") ЗСА.
На кінець залишилося згадати ще дві письменниці, які жили довший час в Коломиї, але писати, а чи друкуватися почали аж на еміграції. Це Ярослава Сосенко-Острук (1908-1973) і Марія Кейван.
 Ярослава Острук почала видавати свої повісті аж у 1960-х роках у Філядельфії. Видала кілька книжок, як "Провалля" (1961), "Оля" (1963). "Родина Ґольдів" (1964), "Хуртовина гряде" (1967), роман "Те, що роз'єднує" (1969) та "Коли меркнуть зорі" (1972). Творчість її пройшла якось непомітно, але вона чекає на розгляд і оцінку. Письменниця померла в 1973 р.
 Марія Кейван вчилася в Коломийській жіночій гімназії Рідної школи і вже тоді писала дрібні речі — вірші й сатири для шкільних ревій та монологи, але в друку не виступала. Пізніше студіювала медицину, а по студіях практикувала по шпиталях, в тому п'ять років перед другою світовою війною в коломийському шпиталі, але на літературу не було часу. Аж у Канаді вона почала друкувати свої оповідання в жіночих журналах, а в 1971 р. видала повість "Карвендель". Потім уривками друкувалася в журналах повість "Ой заплакала мати..." (1974-75). Тепер вийшла її повість "Пливе-шумить ріка". Крім повістей, письменниця пише газетні огляди книжок в "Українських вістях".
|
