|
Лев Рубінґер
"Коломия й Коломийщина", 1988 р.
Війна 1939 року прийшла до нас і сподівано, і несподівано. З одного боку, всім було ясно, що міжнародна атмосфера згущується і мусить прийти до вибуху, але з другого боку, ледве чи хто міг передбачити такий швидкий розвал Польщі та й те, що німці поділяться нею з більшовиками.
Подобалося це кому чи ні, але такий був стан і кожен мусів пристосувати до нього своє життя. Ніякого легального політичного осередку в українців після приходу більшовиків не було, якщо були якісь плани, якщо обмірковувалися які-небудь перспективи майбутнього, то все діялося в підпіллі. І це підпілля нав'язало контакт зі мною та з іншими громадянами. На одних зборах обговорювали створення української влади на випадок упадку чи втечі більшовиків, мені запропонували тоді становище посадника міста Коломиї, і я погодився взяти на себе цей обов'язок.
Швидше, якби хто міг подумати, довелося мені перебрати цей уряд. Під напором німецьких дивізій більшовики покинули Коломию, і коли ввійшли до неї перші мадярські військові стежі, застали на місці вже зорганізовану й упорядковану тимчасову українську владу — Окружну управу та управу міста. Спочатку були в нас сумніви, чи зможемо дати собі раду з мадярами. Ми привикли їх уважати історичними приятелями поляків, з першої світової війни лишився спомин як мадярське військо вішало українських селян та арештувало й переслідувало українське духовенство. Та й усього два роки минуло від упадку Карпатської України — кожному ще в пам'яті сиділи мадярські жорстокості. Тому я з острахом очікував, як уложаться мені взаємини з мадярською етапною командою, бо мені як посадникові міста доводилося першому і на кожному кроці сходитися з мадярами.
Хутко я переконався, що мої побоювання були безпідставні. Мадярська військова влада йшла мені скрізь на руку, з їх розмов загального ставлення до мене було очевидне, що їм дуже залежить на тому, щоби втримати добрі стосунки з українцями. Наведу ось такий приклад. Одного дня донесли мені, що мадярські вояки розбили великий млин Ґольдберґа і не тільки вивозять звідти борошно, але й паси з моторів здіймають та хтозна чи не будуть їх розмонтовувати. Я зв'язався телефонічно з етапною командою — комендант негайно наказав розвантажити борошно і віддати паси. Подібних, дрібніших випадків було більше, і я завжди міг рахувати на прихильну поставу мадярської військової влади.
Мадяри залишилися в нас недовго, всього півтора місяця. Вже 10 серпня 1941 року коломийську округу перебрала німецька цивільна адміністрація, Коломия стала осідком одної з округ на чолі з "Крайсгавптманом", а до управи міста приділили "міського комісара", т.зв. "штадткомісар". В той час міська управа була вже цілковито зорганізована, відповідно до потреб тодішнього часу і наскільки це було можливе в воєнному стані. Складалася вона з таких відділів:
1. Секретаріат — його завданням було приймати сторони та розділювати їх за відділами, давати загальні інформації, вести переписку управи міста й берегти міські архіви,
2. Мешканевий відділ — завідував опустілими хатами, квартирував військові відділи і приділював мешкання,
3. Відділ Суспільної опіки — до нього належало опікуватися незаможними і потребуючими, а крім того, він адміністрував міським сиротинцем і домом старців,
4. Харчовий відділ — видавав харчові картки для мешканців міста, крім німців, опікувався харчівнями і млинами на території міста Коломиї,
5. Господарський відділ — займався чистотою в місті,
6. Фінансовий відділ — укладав річний бюджет, збирав оплати й податки, провадив міське книговодство.
Крім того, при управі міста була ще міська електрівня та пожежна сторожа.
Тут треба сказати кілька слів про особливості самоврядної господарки в галицьких містах і містечках. Від дуже давніх часів, ще за "небіжки Австрії", як тоді говорили — була вона сильно занедбана. Міста були заборговані, майно їх дуже часто розтрачували випадково обирані "бурмістри", на 99% поляки. В міських радах українці майже не мали слова, їх майоризували поляки на спілку з жидами, що разом творили більшість міської людності. Витворилося переконання — часто зовсім слушне й оправдане — що до міської служби йде тільки такий елемент, якому закрита дорога до іншої життєвої кар'єри. "Маґістратники" - це була назва, що мала забарвлення певної згірдливости.
Отож тепер, внаслідок недостатнього досвіду і запрацьованого в самоврядній службі персоналу, внаслідок відсутності чеснішого елементу в міських апаратах і чимало теж унаслідок повного відсунення жидів з публічного життя кожен український посадник, не тільки я один у Коломиї, станув перед великими труднощами, не лише реорганізації свого службового апарату, але й дальшого ведення біжучих справ. Ситуація загострилася через воєнний час. Такі самозрозумілі в мирному стані справи, як різного роду будівельний чи інший потрібний до ведення міських підприємств матеріал, тепер виростали до значення першорядних проблем. Звідки взяти вугілля для електрівні? Як роздобути цемент на направу знищених вулиць і хідників? Де купити цвяхів? і т.п. і т.п. — безліч дрібних труднощів, що над ними кожного дня треба було ламати собі голову.
Та при добрій волі й охоті до праці людей, що зголосилися до співпраці зі мною в міській управі, якось поволі давали ми собі раду.
Перші більші труднощі виринули, коли я на практиці зіткнувся з інституцією "штадткомісара". Цей пост був цілком непотрібний. Що мав робити міський комісар, коли всю роботу виконував посадник із своїм апаратом? Політичний нагляд над самоврядуванням зовсім добре міг виконувати сам "крайсгавптман" чи хтось з його референтів, як це зрештою робили колись австрійські чи пізніше польські старости. Через неопреділення наших компетенцій поставали конфлікти, і я мусів звернутися до старости з домаганням розділити відповідальність між мною і міським комісаром. На щастя, недовго ждав я на те, дуже швидко прийшла відповідь на письмі: всі міські справи, що ними завідував посадник міста до того часу, належать і далі до нього. А тільки видатки понад 5,000 марок вимагатимуть порозуміння з міським комісаром. Відтоді комісар не цікавився містом, а по якімсь часі його зовсім відкликали, і я залишився сам у міській управі.
Колись, ще за австрійських часів, самоврядування в містах було виборне. Крім виборного посадника, мешканці міста вибирали ще міську раду. Ця система, хоч трохи обмежена і під більшим контролем політичної адміністрації, залишилася і в Польщі. Але тепер, у часі війни, та ще в більшовицькій, а пізніше в німецькій дійсності не було мови про вибори. Політична влада іменувала посадника і тільки перед нею він був відповідальний та й могла вона його кожної хвилини зняти з уряду. Але щоденні мої обов'язки змушували мене контактуватися з громадянами, і я не міг покладатися на самих тільки урядовців, конче потрібно було запевнити собі якимсь способом співпрацю міської громадськості, принаймні для того, щоб впливати якось на прилюдну опінію. Для тієї справи я зорганізував при міській управі, точніше, при моєму уряді посадника міста — прибічну раду, з-німецька "Веігаt", використовуючи для тієї цілі деякі діючі закони та урядові обіжники. Члени прибічної ради походили всі з моєї номінації, для формальності тільки затверджувало їх староство. Через них, на періодичних засіданнях, я тримав контакт з людністю міста, обговорював різні біжучі справи загального характеру та заслухував їх порад. Співпраця між нами була дуже добра — я їм довіряв як чесним і поважним громадянам, а вони поважали мене як голову міста.
Якимсь способом я мусів знайти шлях і до польської та жидівської людності. Якщо йшло про українців, то вони мали свій Окружний допомоговий комітет у системі Українського центрального комітету в Кракові з його підготовою, що поширилася пізніше на всю Галичину. З коломийським Комітетом, тобто з його головою та членами — ввесь час я стояв у якнайкращому дружньому порозумінні, ми старалися взаємно доповняти нашу працю, кожен у своїй ділянці.
Не так було з поляками. Вправді для них передбачена була така сама система сітки допомогових комітетів, але вони з неї не користали, принаймні на провінції, стояли в опозиції до всякої ініціативи з німецького боку. Мали на те свої політичні причини і не моя була справа входити в доцільність чи недоцільність такої постави. Мені треба було тільки якогось організованого способу контактуватися з польською людністю в місті, що теж підлягала посадникові. На те поляки пішли, може, тому, що не мали безпосередньо до діла з німецькою владою, тільки з українською, а може, справді розуміли, що треба ж якось мати доступ до міської управи, де рішалися також їхні життєві справи й інтереси. З тим Комітетом склалися в мене, аж до кінця урядування, взаємини не тільки коректні, але й, можна сказати, добрі.
Найгірше було з жидами. Вони були зовсім вийняті з-під права, і я не мав до них ніякого урядового стосунку, хоч до часу зорганізування ґетта жили вони нарівні з іншими громадянами в місті, що за нього і за порядок у ньому я відповідав. Спочатку я вважав своїм обов'язком опікуватися ними так само, як і іншими громадянами міста Коломиї. Та дуже швидко, так сказати б, дістав по пальцях.
В Коломиї була так звана "бавкомпанія", цебто будівельна сотня, що виконувала різні роботи на залізниці. Щоденно до тієї роботи приходив відділ жидів з Коломиї. Одного дня прийшли до мене представники жидів і жалувалися, що наставники побивають їх лопатами при роботі. Вислухавши уважно їх скарги, я їм порадив не виходити на роботу, коли ж вони у своєму безправному становищі побоялися того, я їм казав покликатися на мою заборону. Так вони і зробили. За якийсь час прийшов до мене старшина з тієї сотні жадати вияснення, чому нема жидів на роботі. Спокійно й ділово, як самозрозумілу річ, я йому пояснив, що не можна висилати людей туди, де їх б'ють. У відповідь на те він заперечив мені права виступати в обороні жидів, мовляв, вони не підлягають посадникові, тільки німецькій команді. Не лишилося мені нічого іншого, як при ньому зв'язатися телефонічно із старостою і запитатися, як ця справа мається в дійсності. Крайсгавптман потвердив, що жиди не належать до людності міста, не належать до компетенції управи міста, і я не маю ані правного ані урядового титулу ними цікавитись. З тією хвилиною припинилися всі мої „урядові" стосунки з жидівською громадою міста Коломиї.
Для ілюстрації, в яких умовах доводилося працювати посадникові міста в тих часах, наведу кілька прикладів.
Більшовицька влада в Коломиї націоналізувала всі хати вартості понад 10,000 рублів. Коли німці зайняли Галичину, всю націоналізовану власність уважали воєнною здобиччю. Власники націоналізованих домів прийшли до мене радитися, що їм робити, щоб відзискати свої хати. Я приглянувся ближче' актові націоналізації майна громадян міста Коломиї і завважив, що націоналізацію домів затвердив тільки тодішній голова міста, в той час, як за совєтськими законами до важності необхідне було затвердження акту у вищій інстанції. Я виступив з інтерпретацією, що націоналізація була тільки почата і незакінчена. А що вільно було зробити голові міста одного режиму, це саме вільно уневажнити голові міста за другої влади. Остерігали мене з нашої Окружної управи, що за те можуть мене арештувати. Все ж таки я відважився видати власникам посвідки з управи міста, що їхні хати не були націоналізовані. І коли німецька установа для адміністрації жидівським залишеним та націоналізованим майном, т.зв. "Тгеuhandstelle", перейняла це майно під свою управу, визнала мої посвідки важними і залишила власників домів у спокою.
Губернатор "Дистрикту Галичина" видав за порядок, що тільки той може тримати корову в господарстві, хто має принаймні два з половиною морґів поля чи городу. Корова в воєнний час, та ще й для родини з дітьми — добра річ. Багато міщан, щоб затримати корови, зголосили в управі міста, що мають вимагану мінімальну кількість двох з половиною морґів землі і наш господарський відділ переслав цей список до губернаторського уряду. Корови міщанам залишили. По якомусь часі прийшов розклад контингенту для Коломиї на основі предложеного давніше списку, скільки збіжжя й городовини треба здати державі. Коломийські міщани потрапили з дощу під ринву — врятували корови, але звідки взяти збіжжя? Хіба купувати на чорному ринку? Що робити? Прийшли до посадника, хай радить! Жаль мені стало людей, я розумів їх тяжке положення, але не бачив виходу. На допомогу прийшли мені добрі мої зв'язки з підміськими громадами німецьких колоністів. В порозумінні з війтами громад Маріяґільф і Баґінсберґ я перекинув на них більшу кількість контингенту, а потім у їх імені вислав прохання до губернатора, щоб звільнити їх чи пак зменшити їм контингент з уваги на те, що в селах Маріяґільф і Баґінсберґ був цього року неврожай через зливні дощі. Тому що йшло тут про німецькі колонії, Губернатор прихилився до того прохання, контингент зменшено, і я придбав собі вдячність коломийських міщан.
Німці хотіли забрати "Народний дім" на потреби якогось свого військового відділу. Окружна управа вислала прохання до губернатора, щоб залишити цей будинок українцям Коломиї — в ньому мають приміщення школи й музей. Прийшла відповідь, що будинок був націоналізований за більшовиків, управа міста має передати його місцевій військовій владі. Я пішов до крайсгавптмана і представив йому справу, що націоналізація стосувалася тільки приватної власності одиниць чи торговельних спілок, а кожному відомо, що "Народний дім" не був нічиєю приватною власністю, він служив громадським цілям. Мені вдалося переконати його і він видав мені посвідчення на письмі, що "Народний дім" не підлягав націоналізації і таким чином ми врятували його для українських суспільних потреб.
Багато-багато дрібних клопотів затруювали життя посадника в тих часах, зате яка ж сатисфакція, коли вдалося оборонити когось від насилля чи направити заподіяну кривду. В нормальних часах посадник репрезентує місто й веде його господарку, а в часі війни він стає всім — опікуном, оборонцем, батьком. Приходять до вас з жалями, скаргами, плачем і проханням, ви бачите людське горе, часом нужду, і мусило б у вас бути серце з каменю, щоб не піддатися милосердю. Пригадую, скільки разів доводилося мені інтервеньювати чи то в крайсгавптмана, чи то в начальника місцевого Гестапо у справах арештованих українців, зокрема у випадку, коли були вістки про їх побиття і знущання над ними. Ходив я туди з обов'язку, без великої надії на успіх, мене приймали й вислухували і здебільш на тому й кінчалося. Одного разу начальник Гестапо просто і сказав мені, що в'язниця — це не відпочинковий дім. Розмовляли ми про те якийсь час, я доказував йому, що тюрма повинна бути домом поправи, а не знущання, а він тільки усміхнувся і сказав, що може б так було в мирному стані, але тепер війна і нема часу думати про те.
Найбільше мороки було тоді, коли забирали молодь, головно шкільну, на примусові роботи в Німеччину. А в торгові дні це була просто дика ловля людей на вулицях. Що міг помогти посадник чи хто інший? Ходив я до німецької поліції, чи до уряду праці або до старости і в деяких випадках пощастило мені вирвати дітей з тієї недолі.
Коли помимо погорди німців до людей іншої раси чи національності і помимо здичавіння ліпших інстинктів у людині під впливом жорстокої війни вдалося мені тут і там щось добре зробити для моїх земляків, то мені в тому була дуже помічна віками закорінена в німецькому народі пошана й авторитет "бюрґермайстра". Це ж на німецькому ґрунті і в німецькому народі найяскравіше оформилося міське, муніципальне право, що поширилося звідти по Європі, головно Східній. Від століть привикли німці поважати вибраного з-поміж себе першого громадянина міста. І того не могли затерти десять літ гітлерівського режиму. Навіть гестапівець інакше ставився до "бюрґермайстра", а інакше, напр., до судового оборонця чи когось іншого. Не раз і не два мав я нагоду на практиці про те переконатися. Пригадую собі як одного дня, через недогляд, забули ми вислати підводи на залізничну станцію. Ми були зобов'язані доставляти крам із залізниці до німецьких магазинів, але якраз того дня щось зайшло, що господарський відділ управи міста про це забув. За якийсь час влетів до мене німець з криком, що це за порядок, чому не вислано підвід, хто за це відповідальний і т.д. Ще він не скінчив викрикувати, як я попросив його сідати, представився, як колишній адвокат, потім прокуратор, а тепер посадник. Коли німець почув магічне слово "бюрґермайстер", відразу як не той став. Перепросив мене за те, що говорив піднесеним голосом і скоро ми все по-доброму полагодили.
Не дуже то й безпечно було посадникові в ті непевні дні. Ніхто не знав, що принесе день і як перебудемо ніч, чи оглядатимемо ще сонце, чи, може, перенесемося "на лоно Авраама". Поминаючи те, що кожної хвилини могли нас схопити гестапівські кігті, була ще небезпека від польських підпільних організацій, що в міру гіршання ситуації німців на воєнних фронтах, сміливіше підносили голову. Не один українець на видному місці впав їх жертвою. Грозили й мені. Якось раз невідомі люди замордували польського лікаря, колишнього директора шпиталю. Вже на другий день дістав я листа від таємної польської організації, що у відплату за те жде мене така сама доля. Такі ж листи, крім мене, отримав ще о. прелат Русин та інші українські громадяни. Не дуже було часу думати про те, все ж не можна рахувати приємним, коли дістаємо листа з погрозами. Я був обережний, і це одного разу поставило мене навіть у досить дивне становище, бо я мусів недовіряти незнаним мені перехожим на вулиці в німецьких одностроях — то був час, коли всі підпільники — українські, польські й більшовицькі — маскувалися німецькими військовими одностроями. Запитав мене незнаний німець на вулиці, куди дорога до дитячого садочка, а мені привидівся в ньому підпільник, я збув його нічим і скочив у бічну вуличку. Кілька днів пізніше, в часі бранки до "бавдінсту", зайшов я до їх команди і там пізнав того незнайомого німця, то був новий комендант "бавдінсту". Ми розбалакалися д я розказав йому, який психоз шириться між людьми через ненормальні воєнні часи і що навіть така людина, як "бюрґермайстер" інколи не вільна від неї.
В ім'я правди мушу сказати, що з німцями не мав я багато клопоту. Я знав, чого від них можу сподіватися і до яких меж ставити їм домагання від мого уряду. В тих границях я завжди міг бути певний, що мені не відмовлять, а часом і поможуть, коли зручно представити справу, начебто вона лежала в їхньому інтересі. Пересічний німець любить порядок і коли з тої точки погляду до нього підходити, все можна мати надію на якийсь успіх. Чимало речей удалося мені перепакувати за німецькою урядовою санкцією під претекстом, що того вимагає "орднунґ".
Зате гірш чуми й зарази були справи з т.зв. "фольксдойчами", цебто поляками й українцями німецького походження. Чесні люди з-поміж них трималися народу, серед якого виросли і в культурі якого виховалися. Тільки ласі на наживу і легше життя типи записувалися в фольксдойчі і затруювали життя по всіх урядах, де могли мати надію на якусь "хапанню". Само собою, не минали вони й мене, нахабно домагалися різних привілеїв, покликаючись на своє німецьке походження. Один з таких фольксдойчівських типів вивів мене з рівноваги, що я мало за двері його не викинув.
— Не говоріть мені тут про ваше фольксдойчество, бо знайте, що ви говорите з "райхсдойчем".
Це приголомшило його, бо пригадав він собі, що на дверях у мене висіла табличка з написом "д-р Лев Рубінґер", а це прізвище німецьке.
Щоправда, мій батько походив з німецького роду і був римо-католиком але наша мати була українка і виховала нас в українському дусі, вся наша родина була зв'язана з українським народом і ми всі почувалися українцями, вважаючи нечестю відрікатися від свого народу за сумнівної вартості правні чи матеріальні привілеї. Тим більш осоружні були для мене типи, що носилися із своїм "фольксдойчеством", як сірий кіт з оселедцем.
Я мав те щастя, що натрапив на добрих співпрацівників в управі міста Мій заступник, як і ще один громадянин, що працював на становиш: начальника господарського відділу і нашого юрисконсульта, були людьми повної громадської відповідальності, і ми гармонійно та в згоді тягнули цей віз, що до нього запрягла нас не німецька окупаційна влада, тільки вибір і призначення з волі української громади ще далеко до приходу німців. Що значить мати добрих друзів і дорадників у нервовій праці в небезпечному часі - можна собі уявити. Не раз приходило мені на думку, та ще й тепер часом згадую про те, з якою любов'ю до того діла працювали б ми всі, якби нам було дано жити й діяти в нашій власній, українській державі.
|
